Ти живеш почуттями. Ти живеш людиною. І хоч кажуть, що не можна зациклюватися на комусь, але ж твої думки самі линути до нього, тільки видається вільна секунда. Ти ж через це не можеш спати уже кілька місяців. Ти ж влипла по вуха, крихітко!

Не потрібна ніяка стабільність, не потрібно, що це якось називалося. Потрібен кусочок людського тепла… Тобі холодно засинати одній. Тобі самотньо прокидатися. Тобі бракує обійм. І запаху. Цей запах зводить з розуму і заставляє забути про все на світі, так ніби нічого більше і не існує. Ти так рідко його чуєш останнім часом. А так любиш його вдихати, що деколи здається, що без нього твого повітря недостатньо для життєдіяльності. Ти задихаєшся без нього.

Ти знаєш, завжди знала, що він максимально не створений для стосунків. Ти ніколи до кінця і не уявляла, чи змогла би витримати стосунки з ним. А зараз усвідомлюєш, що готова благати. Просто бути поруч.

Ти хочеш цього безумства. Ти підсіла. І так, ти зможеш жити без нього. Усі без усіх можуть. Але навряд цю пустоту хтось заповнить до кінця. Навіть хтось турботливий, хто кожного дня дзвонитиме, щоб дізнати, як твої справи, і бажатиме солодких снів наніч. Хтось, хто турбуватиметься, чи ти харчуєшся достатньо разів на день і чи тепло одягаєшся. Ти ж бо (не призначись собі у цьому, швидше за все) будеш завжди чекати нічного дзвінка чи смски, від яких пульс зашкалює, стає гаряче у грудях, бо це від нього. Хоча навіть зараз це трапляється нечасто. Але ж ти чекаєш. Пффф, ні, звичайно, нічого ти не чекаєш, навіть звук виключаєш на ніч. Тільки от чомусь ледве розплющивши очі, тянешся до телефону — так-так, лише для того, щоб увімкнути цей самий звук.

Усі без усіх можуть… Але, можливо, і йому бракуватиме його «фантазійної істерички», його «смайла», його «маленького хороброго серця»...